Ми з Олегом розлу чилися п’ять років тому. Він пішов від мене до молодої дівчини, яка старша за нашого спільного сина від сили на років десять. Зра да коханого після десяти років шлюбу стала для мене важким ударом. Я цього не очікувала. Після цього трохи розчарувалась у чоловіках, вся в роботу поринула. Але життя підкинуло мені другий шанс на щастя. Залицяння Вадима було важко ігнорувати. Він одразу знайшов до мене підхід. Квіти без приводу, компліменти, веселий гумор, залицяння, прогулянки. Але найголовніше – він знайшов мову з моїм сином, прийняв його як рідну дитину.
Максиму тоді десять було, він взагалі теж тяжко переніс розлу чення наше, але з Вадимом одразу потоваришував. Вони знайшли багато спільних захоплень. Коли Вадим зробив мені пропозицію руки та серця, я просто не змогла відмовити. Так, дівчатка, іноді у тридцять щасливе життя лише починається. Ми вже п’ять років одружені, у нас народилася спільна дочка. Чоловік мене обожнює, на руках носить, балує та радує. Дітей теж дуже любить, на своїх та рідних не ділить. Вадим добре заробляє, ми нічого не потребуємо. На аліменти я не подавала принципово, одразу вирішила, що сама впораюся.
Олег не дуже зацікавлений у власному сині, гроші іноді скидає за власним бажанням для сина, але спілкування не прагне. Свекруха колишня зі мною стосунки зберегла добрі. Вона взагалі Максима обожнює. Коли я привезла Максима до неї погостювати, вона запросила мене на чай і завела розмову: -Ірина, ти жінка розумна. Чому на аліменти не подала? Нова nасія Олега з нього всі гроші тягне на свої забаганки, а ці кошти могли б піти на добру справу. -Так ми ні чого не потребуємо, Олено Павлівно. -Це зараз, а в майбутньому, якщо ці гроші назбирати. Вони можуть Максу стати в нагоді. Я обміркувала та вирішила, що це розумно. Завжди знала, що моя колишня свекруха — дуже мудра жінка.
