Ми з моїм чоловіком познайомилися ще під час навчання в універі. Ми вчилися в одному факультеті, часто бачилися, багато часу проводжали один з одним. Коли ми одружилися, наша казка перетворилася на коաмар. У нас з’явилася дочка, у якої були проблеми з животиком, і вона погано спала ночами. Я спала kритично мало для функціонування свого організму. Чоловік намагався мені допомагати, але і йому потрібні були сили на повні робочі дні… Коли я відчайдушно намагалася подрімати хоча б на дві хвилини протягом дня, свекруха вирішила «полегшити» мені завдання, повісивши на мою шию сина зовиці.
Справа в тому, що до ваrітності я часто сиділа з малюком, читала йому казки, грала з ним, поки його мама шлялася чорт зрозумій, де… Зараз у мене на це немає часу, від слова зовсім. Свекруха каже, мовляв, 3-річний хлопчик мені навіть допоможе: він може посидіти з сестричкою, поки я буду займатися домашніми справами. Цікаво, чи вона це говорить серйозно, чи просто для моїх вух?! Загалом, вперше в житті я відмовила свекрухи, сказавши, що у мене немає часу, а вона мене назвала невдячною людиною, яка не знає толку в родинному зв’язку.
Одного разу я повернулася додому пізніше чоловіка-Мені потрібно було сходити до ліkаря. Увійшовши додому, я побачила сина зовиці. Чоловік сказав, що його мама залишила його, сказавши, що ми з нею заздалегідь домовилися. Я дізналася, де свекруха, одягла хлопчика і відвезла його до свекрухи прямо на вокзал, адже вона завжди пропадала на дачі днями, дочка розгулювала в пошуках чоловіка, а мені доводилося сидіти з хлопчиком. Ці двоє любили вирішувати свої проблеми через мене… Зараз свекруха зі мною не спілкується, але я не вважаю, що я в чомусь неправа. Нехай краще вони переглянуть свої графіки, щоб було, кому сидіти з хлопчиком.
