Якось сторож перед полоrовим будинком помітив коробку. Він підійшов, подивився, що всередині і ахнув: в коробці лежав руденький хлопчик. Його швидко забрали медсестри і стали називати його Рижиком. Одна з практиканток, Віра, ставилася до Рижика по-особливому, а воно й зрозуміло: дівчина вперше бачить таке, щоб рідні батьки так чинили з власною дитиною. – Це ще квіточки! – сказала досвідчена в цій справі Лідія Павлівна, – буває, кидають немовля в рі чку, буває, дуաать … хто цих де монів знає…
Поки Віра приходила до тями від почутого, Лідія Павлівна додала: – Ти до нього так не звикай і до ручок не привчай. Його скоро в дитбу динок заберуть, а там… хоча на таких швидко знаходяться бажаючі. Так і сталося. Через пару днів Лідія Павлівна бігала по коридору, всім говорила, що батьки Рижика знайшлися. Як всі дізналися пізніше, Рижика у мами вкрала божевільна сусідка, поки його мама розвішувала білизну на мотузку у дворі.
Спустившись на перший поверх, Віра побачила молоду пару: плачучу жінку з очима, як у Рижика, і рудоволосого чоловіка з втомленим від безсонних ночей обличчям. Це були його батьки, впізнання тут було непотрібне. Побачивши свого синочка, мати впала на коліна. Всі знали, що та жінка – божевільна, але і подумати не могли, що вона здатна на таке… До слова, Рижика виписували всім полоrовим будинком. Всі його знали і встигли з ним подружитися. Віра навіть розnлакалася, а Рижик радісно махав їй рукою, іншою рукою обіймаючи маму за шию.
