Ми з донькою минулого літа збиралися їхати на поїзді з одного кінця України в інший. Дорога чекала довга, тому, я заздалегідь подбала про наш комфорт: купила нам місця на одному ліжку: на верхній полиці і на нижній. Дочка у мене м’яка, вона б не відстояла своє місце під сонцем, а так нам було навіть зручніше, ніж на двох нижніх: захочеш їсти – нижня полиця повністю твоя, захочеш усамітнитися – будь ласка, верхня. Так ось наші місця вже готові, ми збираємося вже лягти, послухати музику, книжку почитати на своїх місцях, як до нас заходять бабка з хлопцем років 18, судячи з усього, з онуком.
– Ви ж поступитеся місцем бабусі? – з гарненькою посмішкою запитав наш юнак. – Ні, – піднявши голову, відповіла я, а потім знову уткнулася в книжку. – Як це, ви не поступитеся місцем для моєї бабусі? – він так здивувався, ніби я сказала щось незвичайне. – Ну, знаєте, юначе, ваша бабуся – ваші проблеми. Я заплатила за це місце заздалегідь і нікому не збираюся поступатися. Хлопець почав щось кричати, обурюватися, а потім сказав, що покличе провідника, але я залишилася незворушною.
Через 15 хвилин вже втрьох: хлопець, баба і провідник намагалися тиснути мені на жалість, щоб я поступилася старій місцем, але мене їх слова ні крапельки не зачепили, я залишилася на своєму місці. Коли до нашої справи підключився і головний по потягу, моя дочка плескала моїй завзятості. Бабусі абияк та знайшли місце на нижній полиці, а ми залишилися на своїх місцях. – Вчись, поки я жива, іноді потрібно і егоїстом побути, – сказала я доньці.
