Мені було дванадцять років, коли батьки вирішили перебратися до Німеччини. Я не знаю точно, хто їм промив мізки, які телепередачі вони подивилися, але у них з’явилася впевненість, що варто перебратися в Європу, як життя перетвориться на рай, стануть мільйонерами. При цьому про моє благополуччя ніхто не думав. Пам’ятаю, як зі сльозами на очах я прощався зі своїми друзями зі школи. Я завжди був замкнутим, мені було нелегко знайти друзів, тому розставання вийшло дуже болю чим і неприємним.
Мої батьки кинули свою роботу в офісі, двокімнатну квартиру і разом зі мною переїхали до Німеччини. Ні вони, ні я не знали німецької, тому вони не змогли влаштуватися на пристойну роботу, підробляли пакувальниками, жити ми стали в значно гірших умовах, але батьки не втрачали свого ідіотського ентузіазму. У новій школі мені було важко. Я ходив на додаткові уроки мови, але все одно не встигав. З однолітками відносини не складалися. Я мільйон разів просив батьків повернутися, але вони плювати хотіли на мої почуття і бажання, вони продовжували вірити в свої ілюзії.
Вони навіть продали свою квартиру, щоб заснувати свій бізнес, але прогоріли. Коли мені виповнилося вісімнадцять, я повернувся на батьківщину, вступив до університету. У перший час жив у бабусі з дідом. Вони на мене переписали будинок, коли захo vріли і згасали. Зараз я добре заробляю. Батьки тільки зараз зрозуміли, що там їм нічого не світить, хочуть повернутися, але жити в моєму домі і за мій рахунок. Ця перспектива мені зовсім не подобається. У мене є дівчина, ми плануємо створити сім’ю. батьки все-таки не чужі люди, якось незручно їм відмовляти, хоча вони самі винні в ситуації, що склалася.
