Ми з моїм чоловіком та нашою донькою жили, як усі люди. Все в нас було добре, ні на що не нарікали. Ми з чоловіком обоє працювали, тож проблем із фінансами у нас не було. Дочка готувалася до вступу до медичного університету, про який мріяла з самого дитинства. Вона навчалася днями та ночами, без книжок ми її не бачили. За рік до вступу дочки у нас розпочалася фінансова чорна смуга. Компанія, де працював мій чоловік, закрилася, він залишився без роботи, а моєї зарплати ледве на їжу вистачало.
Чоловік шукав роботу, змінював підробітки, але ми ніяк не рухалися. Навчання доньки коштувало 40 тисяч гривень на рік, а у нас таких грошей не було… у друзів стільки зайняти було не варіант, адже вони самі готувалися до вступу своїх дітей. Тут я вирішила переступити через своє его і подзвонила сестрі, яка понад 10 років жила і працювала в Італії. Я знала, що 40 тисяч коштує один її продуктовий кошик там, от і подумала, що вона нам може допомогти, проте відповідь сестри просто перевернула мої уявлення про неї.
Сестра сказала, що має залізний принцип: не давати і не брати гроші у родичів, адже гроші можуть серйозно зіпсувати відносини найрідніших людей. Як би я не намагалася її переконати нам допомогти, вона була невблаганна. Дочка вступила до педагогічного на біолога. Сподіваємося, на другому курсі вона зможе перевестись в інший універ. Я не можу дивитися в очі дочки, але ж моїй сестрі нічого не варто було б допомогти нам разок, ми б з іпотекою все виплатили.
