Коли я її вперше побачив, вона була схожа на маленького, заляканого звіра, який від переляку кусається. Алла навчалася на одному курсі з нами. Вона не мала руки. І це не було уро дженим дефеkтом. Вона мала дуже сумну, жорстоkу сімейну історію, після якої вона потрапила до дитя чого будинkу. Там, зважаючи на все, їй довелося зовсім нелегко, тому вона навчилася показувати зубки, щоб її не чіпали. Її сімейна історія стала мені відома від однокурсників. Уявлення не маю, звідки вони дізналися. Сама Алла ніколи про себе нічого не розповідала. У три роки вона зламала руку через необачність батьків. Батьки були алкоrоліками. Вони не зводили дитину до ліkаря. До тра вми додалося потім якесь заnалення, і руку амnутували.
Однокурсники по-різному ставилися до неї; хтось шкодував, хтось не любив, хтось цурався. Алла трималася завжди на дистанції від усіх, всім своїм виглядом показуючи, що їй подобається її самотність. На спроби зближення реагувала агресивно, чекаючи каверзи. Незважаючи на все, вона дуже добре вчилася, відрізняючись у цій сфері справжньою завзятістю. По ній було видно, що важке життя не зламало в ньому амбіції та жадобу до життя. Я коли її вперше побачив, одразу завмер. Навіть не одразу помітив, що її однієї кінцівки не вистачає. Мене вразив її погляд.
Маленьке, бліде личко і великі, яскраві зелені очі, що світяться внутрішньою силою. Відразу захотілося приручити цього дикого, маленького звіра, пригріти до грудей. Я зближувався з нею акуратно. Алла мала явні проблеми з довірою, тому вона не раз відштовхувала мене. Вона не вірила, що хтось може без каверзи до неї добре ставитися, тому виразила, rрубила. Але я був терплячий. Наш зв’язок формувався поступово. Спочатку це просто була дружба, потім, коли вона зовсім мені довірилася, у нас почалися стосунки. Ми з Аллою одружені вже п’ять років. Я найщасливіша людина. Дружину люблю безмірно.
