Я вийшла заміж з дуже оптимістичними уявленнями про сімейне життя, але жорс тока реальність їх незабаром зруйнувала. Я родом із маленького села. Чоловік мій також місцевий. Ми з ним ще в школі товаришували, доводиться зізнатися, що на момент заміжжя я була просто наївною дівчиною. Мене спочатку дружелюбно прийняли у будинку мого чоловіка. Але потім батьки почали показувати своє справжнє ставлення. -Ну що невістушка, якщо прийшла в наш будинок, повинна тепер довести свою корисність.
З цього дня моє життя на коաмар перетворилося. На мене повісили всі обов’язки по дому та городу. Вранці рано я мила білизну в холодній річці, тому що рідня чоловіка забороняла мені користуватися пральною машиною, готувала їжу на всю сім’ю, прибирала і доглядала будинок. Чоловік, бачачи те, як я вибиваюся з сил, лише говорив: -Ну, а що ти думала? Життя заміжньої жінки важке. Коли я заваrітніла, стало ще важче, бо обов’язків у мене не поменшало. Коли я скаржилася мамі, вона лише говорила: -Ну, а що ти хотіла щось? Усім складно! Мені свого часу ще важче було, терпи!
І я терпіла, старалася, але навіть просто подяки не чула, через недосип і напруження я втра тила дитину. На мене через це почали kричати. -Що ти за жінка, якщо дитину навіть вино сити не можеш? Нам не потрібна така! Усю kров вони мені випили і виrнали мене надвір. Був грудень, я йшла додому, а в голові крутилася лише одна миля; «А чи був взагалі сенс у тому, щоб терпіти?» Тепер я живу з батьками, мати мені щодня дорікає, що я такою марною виявилася. А я щиро не розумію, у чому була моя помилка. ..
