Мені сорок п’ять років. Так склалося. У моєї мами, на той момент, ще троє дітей було, тому допомогу від неї я отримувала по мінімуму. Левова частка турбот про нас із сином була моїм обов’язком. Коли синові виповнилося три роки, ми з ним переїхали до міста. Зняла кімнату, сина влаштувала до садка, сама пішла працювати. Думаю, що всім зрозуміло, щоб виростити дитину і мати власне житло, мені доводилося працювати на двох, а часом і на трьох роботах. І в мене все вийшло. Моєму Тимуру зараз двадцять п’ять років, він закінчив ВНЗ, почав працювати.
Як тільки став заробляти, винайняв квартиру і з’їхав з моєї однокімнатної. А я, у сорок два роки, почала жити для себе. І хоча ми живемо окремо, кожен своїм життям, стосунки між нами відмінні. Два роки тому Тимур одружився. У підготовці до весілля моя сваття розвила бурхливу діяльність. Намагалася і мене залучити до організаційних турбот, але я сказала їй, що обмежусь подарунком, а на весіллі лише святкуватиму. Та відсахнулася від мене, як від прокаженої, і з того часу уникає контактів зі мною. Мені це лише на руку.
Мої стосунки з молодими полягають у наступному – я їм дарую подарунки до свят, і, якщо покличуть, прийду до них у гості. Та й іноді, коли попросять, сиджу з онуком. Зате теща сина гасає з ними як квочка. – Моя мама нам завжди готова допомогти, а ви живете на своє задоволення, – висловила мені своє “фі” невістка. – Так і є, – погодилась я. – А син? А онук? Вам вони байдужі? – Синові я віддала двадцять два роки свого життя. А у онука свої батьки є, які мають дбати про нього. Я тут не причому. – Ну якщо вам онук байдужий, то й бачити його ви більше не будете! – взялася невістка… Дурненька, мій син такого не допустить…
