Я була пізньою дитиною. Батьки вже остаточно змирилися, що дітей не буде – та несподівано наро дилася я! Росла в селі, батьки жили не бі дно, але забезпечити мені світле майбутнє вони б точно не змогли. Вступила на безкоштовне, жила у гуртожитку, а коли закінчила універ – повернулася до села: батьки дуже просили бути з ними. У селі я зустріла Івана. Ми зіграли скромне весілля, оскільки і його батьки не мали грошей. Коли ми мали вже двох дітей, Іван сказав, що знайшов собі іншу в місті, тому кидає мене і їде до неї. З того часу я його не бачила… Я знову повернулася до батьків. Було дуже важко, як мені, так і дітям. Я добре, але яке майбутнє могло бути у них у селі?
Тому як тільки подруга запропонувала мені їхати до Чехії, я погодилася в той же момент. І у мене все вийшло: я дуже швидко почала заробляти – таких грошей у житті в руках не тримала. Орала я з ранку до вечора лише з однією метою – забезпечити дітям гідне майбутнє. Минуло півроку і я змогла забрати дітей до себе. Вони були щасливі – ще б пак: з села одразу до Праги! Місяць тому старший пішов до школи, молодша, донька, ходить у садок. Разом із подругою, ми знімаємо двійку. Вона мріє незабаром повернутися на батьківщину. Якщо чесно, я теж мрію повернутись. Адже закохавшись у столицю одного разу – розлюбити просто неможливо. Нещодавно мені почала телефонувати мама.
Казала, мовляв, старі вони вже, повертатись мені треба, важко їм без мене. Але мені здається, що вони трохи луkавлять: у них хороші пенсії, величезне господарство, зі здоров’ям у них усе, слава Богу, поки що гаразд. Може, я й скучила, але мені треба думати ще й про своїх дітей. Я почала пояснювати мамі, що мені потрібно побути в Чехії ще кілька років, щоб купити квартиру в столиці хоча б у нормальному районі. Але мама мої пояснення навіть слухати не хоче: каже, скоро зустріну тут мужика – і взагалі ніколи не повернуся. Не знаю тепер, що робити і як бути: відповідальність тягне мене на батьківщину, а інша – тримає на чужині.
