Коли мені було п’ять років, мати прогнала батька через зраду. На помсту батько та його рідня поширили чутку, що мама мене нагуляла і через знайомих у суді домоглися того, щоб не платити аліментів. Але й без “таткової” допомоги мати підняла мене на ноги і дала освіту. Ні в дитячому садку, ні в школі ніхто не дорікав мені за те, що я росла без батька. Зрештою, багато моїх однолітків росли без батьків, а дехто без матері. Тому для мене є дикістю, що дехто зважився дорікнути мені через це уже в зрілому віці. Я заміжня. Є дитина. Чоловік нормальна, працьовита людина.
Тільки в нього один бзік. У його голові є думка, що теща антипод зятя. Як я не намагалася вибити з нього цю нісенітницю, подружити чоловіка з моєю мамою, нічого не вийшло. Потім кинула ці спроби. Лише намагаюся обмежити їхні контакти. Щоб уникнути сва рок. Якось розповіла чоловікові про свої дитячі роки. Розповіла і про те, що мати прогнала батька, а також про те, на які хитрощі він пішов, щоб не платити аліменти. Розповіла все це чоловікові, щоб викликати в нього хоч якусь симпатію до матері. Але його реакція виявилася прямо протилежною за очікувану.
– Якщо твій батько не захотів допомагати тобі після розлу чення, значить і справді ти не його дочка. І цей свій висновок він тепер застосовує завжди. Доречно і не доречно. Варто тільки початися якомусь конфлікту між чоловіком та мамою, як звинувачує тещу у зраді чоловікові. Скільки я не намагалася переконати його у протилежному, нічого не виходить. Ми з мамою вже не знаємо, сміятися з його тупості, чи обра жатися на його слова. А з недавніх пір я помічала на собі косі погляди його родичів. Вони чомусь переконані, що, якщо чоловік із дружиною розлучилися, значить винна дружина, якщо не зуміла зберегти сім’ю. Як у їхні порожні голови вселити очевидне, я не знаю. Ну не розлу чатися ж через це?
