Мама Віри, Марія, обіцяла своєму коханому Петру, що дочекається його з ар мії. Але коли Петро повернувся, дізнався, що Марія ваriтна від іншої людини. Спочатку чоловік пішов, але через 4 роки зрозумів, що дуже любить Марію, тому повернувся до неї та до Віри. Вони одружилися, і незабаром у них народилися ще син та донька. Петро дуже любив своїх рідних дітей, але на Віру йому було нач хати. Як би там не було, коли Віра закінчила школу, Петро відвіз її в місто, допоміг влаштуватися на роботу, і навіть винайняв для неї кімнату в гуртожитку. Віра тоді поставила собі за мету: нічого не просити у батьків, а добитися всього своєю чесною працею.
Однак незабаром вона повторила долю своєї мами: заваrітніла від хлопця, а той зник, щойно дізнався про це. Коли син Віри трохи підріс, вона зрозуміла, що хоче здобути вищу освіту. Але грошей не було, і Віра змушена була дзвонити мамі. Вітчим одразу сказав, що грошей не дасть, і мати пішла в нього на поводі. Вірі допоміг Віктор, який був її начальником у заводі. З цього дня у них почалися ближчі стосунки, і з часом вони зв’язали себе узами шлюбу, народивши ще й доньку. Проте Віктор ніколи не ставив різниці між сином Віри та його дочкою. Тому все у них у житті склалося. Вперше після всього Віра поїхала до села того дня, коли не ста ло її мами.
У будинку її прийняли дуже холодно, і Віра поспішила швидше виїхати. Минуло ще кілька років. Якось Віра побачила біля церкви чоловіка, який просив грошей у знайомих. Коли жінка підійшла ближче, вона зрозуміла, що це її вітчим. Той теж упізнав її, і розnлакався. А далі розповів, що рідні діти лишили його без даху над головою – просто виrнали з дому. Віра запросила його до себе додому. Коли вона заварювала чай, вітчим раптом запитав: -А ти пам’ятаєш, як просила у мене грошей на навчання, і я не дав… -Ні, не пам’ятаю – сказала Віра, і простягла вітчиму фотографії. На ній той тримав Віру на руках, а та притискала до себе свою першу Азбуку. -Ось, що я пам’ятаю, – сказала Віра з усмішкою, і простягла бідному чоловікові теплого чаю.
