Я одружилася відразу після закінчення університету, правда, після цього я ще кілька років не могла заваrітніти. Побачивши в 30 заповітних дві смужки на тесті ваrітності, я розnлакалася, а чоловік, який весь цей час мене підтримував і не давав остаточно зневірятися, стрибав від радості, як дитина. Це я тільки потім, після народження сина зрозуміла, що пізні полоrи – справа не весела. Я боя лася не дочекатися зустрічі з онуками, адже чекати, доки син закінчить універ, знайде роботу, а потім дружину, і вони народять дітей (у кращому разі), я не могла.
Проблеми почалися, коли я зрозуміла, що мені вже 66, синові – 36, а він про сім’ю не замислюється, а після того, як не ста ло його батька, він ще сильніше до мене причепився. Ні, не зрозумійте мене неправильно, я люблю свого сина, і готова на все заради нього, але те, що він був зі мною, мені не подобалося. Він повністю переклав відповідальність за своє життя на мене. Якось я навіть спитала, кажу: – Чи не збираєшся ти, любий, вже невістку мені до хати привести? Мені хочеться з онуками посюсюкатися!
– Мам, ти все чудово розумієш, – каже він мені, – ви з татом завжди мене всім забезпечували. Ти й сама знаєш, скільки жінок у мене було, і жодна з них не вміла готувати так, як ти вмієш. Як я можу полюбити когось, якщо будь-яка жінка вимагатиме у мене щось натомість на кохання, турботу та ласку, а все це в мене вже є. Тоді я опустила голову. Син мав рацію. Ми і справді його розпестили увагою. Ось він і не знаходив таку, хто піклуватиметься про нього так, як я… Схоже, онуків доведеться чекати нескоро.
