Після виходу на пенсію я раптом усвідомила, що не хочу бачити гостей у себе вдома. І річ не в тому, що мені не хочеться спілкуватися. Ні

ПОЛИТИКА

Після виходу на пенсію я раптом усвідомила, що не хочу бачити гостей у себе вдома. І річ не в тому, що мені не хочеться спілкуватися. Ні. Коли в мене з’явилося багато вільного часу, гуляючи містом, я раптом відкрила для себе багато затишних кафе, де можна зустрічатися з подругами, випити чай, каву, соки. Поїсти тістечко. І нормально поспілкуватись. При цьому зовсім не напружуючись з куховарством. Відкривши для себе ці точки громадського харчування, з молодими, усміхненими офіціантами я раптом відчула лінощі. Величезну лінь запрошувати гостей.

Бажання зустрічатися з подругами у мене не зникло. Але готувати частування до приходу гостей мені не хочеться. Ось як у мене раніше все відбувалося. Починалося з походу магазинами, купити продуктів. Потім у себе на кухні готувала всякі смакоти, потім накривала стіл, пригощала, розважала гостей. Після їхнього відходу прибирала зі столу, мила посуд. Наступного дня ще й у кімнаті наводила лад. Але зараз я цим не хочу займатися. У мене просто немає сили на такі заходи. І якби не було таких кафе поруч, заради того, щоб поспілкуватися з друзями та родичами, я б, можливо, продовжувала б свої “подвиги” на ниві кулінарії.

Але навіщо мучити себе, навіщо змушувати себе надриватися для прийому гостей, якщо можна призначити зустріч у кафе? Подруги моє нововведення оцінили (адже не я ж одна мучилася на кухні). І тепер ми зустрічаємось то в одному, то в іншому кафе. Часто якщо погода цьому сприяє, зустрічаємося в парку. Я та й мої подруги перестали зазивати гостей до себе в будинок. Нам набагато зручніше і приємніше наші зустрічі в кафе. А квартира? “Мій дім – це моя фортеця”. Він тепер служить мені як улюблене гніздечко, де за бажання можна відгородитись від усього світу. Знайти тишу та спокій. Побути однією.