Я навчалася на останньому курсі університету. Ми з подругою на той час були дуже активними у студентському житті. Любили брати участь у будь-яких заходах та конкурсах. І ось мав великий осінній концерт. Можна сказати навіть бал. Але танцювати я не вмію, а можу лише гарно співати. То нас і взяли на репетиції. Подруга танцювала, а я співала. Це були дуже веселі часи, я часом за ними сумую. Я пам’ятаю кожну репетицію не лише тому, що хлопці створювали класний настрій, а й тому, що помітила одного хлопця. Цей хлопець часто дивився на мене.
Але його погляд був не таким, як можна собі уявити погляд звичайної людини. Його очі висловлювали щось більше, і я не розуміла, що саме. У результаті нам все одно довелося взаємодіяти, то ми й потоваришували. Його звали Дімою. Ми так добре почали спілкуватися, що я почала називати його великим братом. Діма і справді був дуже високим і досить симпатичним. Але в мене на той момент вже був хлопець, тож з Дімою я просто дружила. Але мені не давав спокою його глибокий погляд.
Навіть подруга казала, що Діма дивиться на мене по-особливому. І ось одного разу я все ж таки зважилася на таку відверту розмову з Дімою. Мені треба було йому пояснити, що його «закоханий» погляд нічого не вирішить, адже у мене є хлопець, а ми з Дімою просто добрі друзі. На мою промову Діма знову глянув на мене таким поглядом і сказав: -Я все знаю та розумію. Для мене найголовніше – щоб ти була щаслива. Ці слова я не забуду ніколи, та й погляду такого ж, як у Діми, я більше ні в кого не помічала.
