Якось Степан не витримав, приїхав із чемоданами до Наді і сказав: -Житимемо разом. Але Надя прогнала його. Степан не повертався два тижні. Але коли повернувся, почув лише одну фразу: -Ти знову повернувся? -Так, давай жити разом. -Пішов звідси, доки сусіди не побачили. Степан спробував утретє за тиждень, і цього разу Надя його впустила. Однак усе село засуджувало їх, розпускали плітки, розповідали всякі байки. Один із мешканців села придумав легенду, мовляв, у Степана є родина.
Нібито ця жінка живе в сусідньому селі, і вона мала дитину. Інші казали, що Надя утримує Степана своїми грошима. І вдома все робить сама. Щоправда, на город взагалі не виходить. Надії було все одно на всю цю балаканину. Вона й не збиралася нікому розповідати про те, який у неї Степан добрий і чудовий. Її день був сповнений лише радістю та щастям. Вони постійно ділилися новинами та своїми знаннями, разом читали книги.
Степан вічно працював на городі, а Надії залишалися лише найдрібніші та найлегші речі. А заробляли вони тим, що утримували пасіку. Степан продавав мед, але щоб робити це, їздив у місто за 30 км. Прожили вони разом понад 10 років. Коли Степана не стало, Надія насилу поверталася до порожнього будинку. Подруги не розуміли, що з нею відбувається. Та й Надя не могла пояснити нікому, кого вона втратила.
