Я не можу сказати, що мій син якийсь жа хливий за дрот, але все ж таки він звичайна дитина 21-го століття, яка любить проводити вільний час за комп’ютерними іграми. Якось сталося буквально диво: зламався комп’ютер сина, а за 2 дні – і телефон, яким ще можна було дзвонити, але в ігри грати було вже неможливо. Загалом, диво полягає в тому, що мій синочок так удома занудьгував, що вирішив вибратися з нього, і поступово він став все більше й більше часу проводити у дворі. Якось дружина була у своїх батьків, я готував нам із сином обід, а він якраз грав із сусідськими дітьми у дворі.
Тут мені надходить дзвінок від сина. – Тату, можеш спуститися? – спитав він спокійно. – Я тут зайнятий трохи… – відповів я, – щось термінове? – Так, тут один дядько тебе питає… Слова сина мене дуже збентежили. Я кинув усе, як було і вибіг надвір, у голові уявляючи, що могло статися. На вулиці я побачив сина, який стояв з якимсь чоловіком. Він був ширший і вищий за мене на голову, так що, поки я йшов до них, намагався зрозуміти, як і з якого боку на нього наnасти. – Здрастуйте, – несподівано мило почав, – я дуже хотів потиснути вам руку за те, що ви виховали такого справжнього чоловіка.
Я дивився на сина, син ніяково дивився на мене… я нічого не розумів. – Справа в тому, – продовжив наш новий знайомий, – що моя дочка втратила свій телефон, а ваш син його знайшов, дочекався дзвінка, адже на телефоні стояв пароль, і пояснив, де він знаходиться, щоб ми прийшли та забрали телефон. Я не піду, поки ви не приймете мою подяку, – сказав він, простягнувши мені конверт. Виявилося, мій син цей конверт не брав, адже «не можна брати нічого від незнайомців», але з мого дозволу він свою нагороду все ж таки забрав. Боже, як я тоді ним пишався!
