Анастасія з Іваном усе життя жили бідно. Жінка вже втратила надію на щасливе, заможне життя. Колись вона, молода та закохана, мріяла про світле майбутнє. Але життя склалося не так, як вона собі її уявляла. Іван багато працював, а заробляв мало. А тут ще й ваrітність дружини. Три сини народилися один за одним. Анастасія довгий час ніде не працювала. На одну зарплату чоловіка особливо не розживешся. Діти ростуть, їм потрібний одяг, взуття. Багато йде на продукти. А ще комунальні… Дванадцять років такого життя позначилося на їхній родині. Іван почав пити. Хоч і всю зарплату приносив додому. Але щодня приходить напідпитку. Від такого життя в Анастасії почали опускатися руки. Якось чоловік прийшов додому n’яний. В руках у нього була недопита пляшка горілки. Настя не витримала, вирвала її з рук чоловіка та випила.
З того часу і вона почала пити. Через деякий час вона відчула, що їй полегшало. Усі проблеми відступили. Навіть повеселішала. З того моменту вона щодня чекала, доки чоловік принесе виnити. Так вони почали пити разом. Анастасія забула про своїх дітей. Хлопчики ходили селом і просили їсти. Якось сусідка не витримала і сказала: – Настю, ти б краще їх віддала до дитя чого будинку. Скільки можна – пити та не думати про своїх дітей? Анастасія добре запам’ятала слова сусідки. Думка про це не давала їй спокою. Було б добре, що діти не плуталися в них під ногами. Через деякий час Анастасія та Іван написали відмову від дітей. Хлопці опинилися у дитячому будинку. Вони nлакали, чекали на маму з татом, але за ними ніхто не приходив. Анастасія з Іваном навіть не згадували про синів.
Минули роки. Діти один за одним пішли з дитячого будинку. Здобули невеликі однокімнатні квартири. Але хоч би було де жити. Кожен знайшов собі роботу. Вони завжди підтримували одне одного. Про батьків не говорили, але все одно хотіли їх бачити та запитати, чому ті так з ними вчинили. Якось вони зібралися разом і пішли до будинку, де раніше мешкали. Дорогою зустріли маму, яка ледве тримаючись на ногах, йшла додому. Вона пройшла повз них, навіть не глянувши на синів. – Мамо, це ми, твої діти… Мамо… Вона глянула на них каламутними очима. Дізналася. Почала nлакати і благала пробачити її. Але хіба таке можна пробачити? Сини стояли і не знали, що відповісти. А потім вирішили – яка б не була, а вона їхня рідна мати.
