Ганна терапевт у поліклініці. Учора ввечері син сказав, що класна керівниця викликає матір до школи. Ганна зателефонувала головному ліkарю, відпросилася з роботи, і прийшла до школи. – У нас у класі стався неприємний інцидент, ініціатором якого виступив ваш син, – розпочала вчителька. – Він влаштував аукціон на великій перерві, на якій розпродував браслетики. – Зачекайте, зачекайте, – сказала Ганна. – Мій син хуліrанить? Чи не готується до уроків? Тікає із занять?
– Ні, що ви. І поведінка, і успішність вашого сина на належному рівні. Але комерція в школі… Це неприйнятно! – А як же шкільний буфет? Це не комерція? А як щорічні побори? Це також не комерція? – Ганна починала сер дитися. – Не ви ж розумієте, що це інше… – Ось через таку нісенітницю ви мене зірвали з роботи? А тим часом на мене чекають хво рі, яким потрібна допомога! – Але грошові відносини між учнями неприпустимі, – продовжувала наполягати вчителька. – Хто таке сказав? У статуті школи є такий запис? Ні? Ах не знаєте. Тоді уточніть, якщо є, то покажіть мені, та забороню своєму синові торrувати у школі. А якщо ні… Ви ж знаєте, що дозволено все, що не заборонено законом? – І все ж я воліла б, щоб…
– Наші з вами переваги не завжди збігаються із законом. Ви зрозумієте, якби мій син перепродав ці браслетики, я б з вами, можливо, й погодилася. Але ж він їх сам плете. Тож наша з вами розмова ні про що. Марна трата часу. У вас все до мене. На мене хво рі чекають. – Але я не можу допустити такого у моєму класі. Ви бодай скажіть йому… – Скажу. Обов’язково скажу. Похвалю його. І навіть профінансую розвиток його бізнесу. А вас я попрошу не відволікати мене більше через дрібниці. У мене немає часу.
