Після закінчення університету ми з подругою вирішили поїхати на заробітки у пошуках кращого життя. У моїх планах не було затримуватися там надовго, хотіла заробити грошей і купити собі квартиру, адже я добре розуміла, що зарплату в Україні я збиратиму на житло все життя. Але доля розпорядилася інакше. Там я познайомилася зі своїм коханим Петером. Він виявився дуже вихованою і доброю людиною. На той час я погано знала мову, а коханий допоміг мені освоїти німецьку, і згодом я вже вільно розмовляла. Ми трохи позустрічалися, а потім побралися. Я наро дила двох дітей. Мій чоловік був небагатий, тож нам доводилося багато працювати.
Тільки нещодавно ми змогли заробляти так, щоб вільно відпочивати та ні в чому собі не відмовляти. На Батьківщину за цей час я так жодного разу і не поїхала. Про повернення додому вже не могло бути мови. У мене тут робота та сім’я. Петер не хоче відпускати мене одну, бо бої ться, що я вже не повернуся. Нещодавно мені зателефонували мама з татом. Сказали, що хочуть переїхати до мене. Мовляв, я в них одна дитина, тому на старість хочуть бути ближчими до мене та онуків. Насправді я дуже зраділа їхньому бажанню, але поки що не можу забрати батьків до себе, адже сама ще не багато заробляю. Та й із житлом у нас проблеми.
Ми живемо у маленькому будиночку, а якщо до нас переїдуть ще батьки, то місця буде дуже мало. Мої батьки живуть у двокімнатній квартирі, обидва пенсіонери. Вони щороку їздять до санаторію на відпочинок. Мама з татом багато мандрують. Я часто надсилаю їм кошти, а вони ще й переїхати захотіли. Тоді я вирішила порадитись із цього приводу з Петером. Він дотримується такої думки, як і я. Не варто давати батькам надію, що заберу їх до себе жити. Якщо вони переїдуть до нас, навряд чи я зможу їх фінансово тягнути. Я довго думала, але зрештою наважилася зателефонувати мамі та сказати все, як є. Нині я не можу забрати їх до себе. Вони обра зилися на мене.
