Іван Миколайович пішов від дружини. Посва рилися, він і закинув щось із речей у сумку, і поїхав на дачу жити. Не думала Марина Петрівна, що через чергову сварkу, яка вже стала звичною справою, чоловік так розлю тився. Другого дня дочка, стривожена, прибігла. – Ну, що на вас найшло? Адже були прикладом для всіх! – Сама не розумію, дочко. Поки обидва працювали, все було інакше. А зараз ми цілодобово разом. Можливо набридли один одному. Я дбаю про нього, доглядаю, а він лютує на мене. Нещодавно щось там у сараї майстрував.
Прийшов додому і ліг на диван. Я до нього, накрила пледом. А він почав бурчати, мовляв, що ти мене доглядаєш? Командувати надумав. Звик у себе там на роботі. Він у нас добрий, скаржитися на нього не хочу… Того ж дня син Івана та Марини приїхав до батька. – Тату, ти чого це на старості років надумав розлу чатися? – Чого це – розлу чатися? Просто поряд з нею я почуваюся якоюсь до хлою шкапою. Вона зі мною як насідка з курчатами порається. Набридло, слово честі. За якусь розвалюху мене тримає… – Їх треба до діла влаштувати, – сказав сестрі брат. – Це в них від неробства.
– Пам’ятаєш Сергія Семеновича? – Запитала сестра. – Директора училища? – Так. Так от, нещодавно зіткнулася з ним на вулиці, розговорились. Він скаржився, що викладачів не вистачає. Ось би тата туди влаштувати. – Я з ним поговорю… Поговорив. Сергій Семенович, який добре знав Івана Миколайовича, з радістю погодився запросити того на роботу. А донька повела маму салонами краси. Там їй навели шик-блиск. Син посадив Марину Петрівну та сестру в машину та поїхали за татом. Коли Іван побачив дружину, його очі розгорілися від радості та захоплення. Іван Миколайович тричі на тиждень ходить читати в лекції, а в решту днів вони разом із дружиною відвідують басейн…
