Чоловік поkинув нас, коли моїй дівчинці було п’ять років. Доньку я виховувала сама. Виросла красунею. Коли їй виповнилося двадцять один рік, вона попередила, що ввечері познайомить мене зі своїм хлопцем – її майбутнім чоловіком. Щиро кажучи, Олег одразу мені сподобався. Добрий порядний хлопчина. Зіграли розкішне весілля, дочка переїхала жити до нього. Я раділа за неї, бо Олег справді любив її та старався для сім’ї. Незабаром до хати завітала щаслива новина. Дочка повідомила, що ваrітна.
Але нюансом було те, що вона обіймала престижну посаду і залишати її зовсім не хотіла. Молоді люди попросили мене доглядати дитину, поки вони зароблятимуть. І я погодилась. Довелося заради цього звільнитися з роботи та переїхати до них. Через п’ять років такого життя дочка завагітніла вдруге. Мені знову довелося лишитися. Загалом минуло понад 12 років. Але одного разу вони всією сім’єю оголосили, що їдуть на море.
Мене навіть не запрошують. Те, що мене не звуть із собою, можна було б пережити. Але їхня відповідь на моє запитання: “А мене чому з собою не берете?”, просто приголомшив мене. Сказали, що хочуть відпочити від мене. Мені було прикро до сліз. І це така подяка за дванадцять років мого життя, які я присвятила їм? Я була їм безкоштовною нянькою та куховаркою і навіть не заслужила відпочинок?! Жодної подяки! Збираю речі, щоби переїхати до себе назад!
