Таня блукала нічним містом і nлакала. – Танечко, з чого ти взяла, що це моя дитина, – сказав їй Артур, коли вона розповіла йому про свою ваrітність. – Іди. І забудь про мене… “Мами давно немає. Тато дуже строгий. Чи прийме він мою дитину?”, питала себе дівчина, заходячи в під’їзд… – Доню, ти куди зникла? Чому на дзвінки не відповідала? Я мало не збожеволів! – Михайло обійняв і цілував дочку. – На тобі обличчя немає! Ти вся бліда! Що трапилося? – Тату, у мене буде дитина, – набравшись хоробрості, прошепотіла вона.
– Добре. Самі виростимо, – і додав: – Ти все ще любиш його? Михайло не уточнив, але Таня здогадалася, про кого він питає. – Ні! Тату, а як бути з людськими язиками? – Ти це зараз про що? – тато спохмурнів. – Про те, що у подолі принесла. – Нехай кажуть, що хочуть! Будь-яке у житті буває. Попліткують трохи і забудуть. А ми їх проігноруємо. – Тату, якщо народиться хлопчик, я назву його Михайлом! На твою честь! Я люблю тебе тато! – губи Тані затремтіли… Минуло чотири роки. Мишенька вже ходить до дитсадка. Таня знайшла роботу. Там і познайомилась із Андрієм.
Той одразу сподобався дівчині. Веселий, завжди на позитиві, сипле анекдотами. Таня намагалася тримати дистанцію, після Артура всі чоловіки здавалися зра дниками. Якось після роботи Андрій сказав їй: – Дозволь тебе проводити. – Навіщо тобі це? – Ти мені подобаєшся. – Ти нічого не знаєш про мене. Про мою родину. Про моє минуле. – Воно таке жа хливе? – Ні. Банальне. – Тоді тобі нема чого соромитися його. – А тобі? – Ти для мене все! Таня уткнулася Андрієві обличчям у груди… Через два місяці вони одружилися, а ще через рік у них народилася дочка.
