Соню я побачила у залі очікувань вокзалу. Вагітна дівчина, трохи старша за двадцять років. Розговорилися. – Приїхала я з села, жила з цивільним чоловіком, а нещодавно він завів кохання із сусідкою, а мене прогнавши. – То ти на вокзалі живеш? – Мені нема куди йти, – сумно сказала вона. Її, сиро ту, з десяти років виховувала тітка. Коли її не ста ло, а Соня вже жила в місті, діти тітки продали її будинок. – А знаєш що? Поїхали до мене. Тобі треба помитися, виспатися. Поїхали, поїхали… Я вже три роки як удо ва. Діти мешкають за кордоном. Маю трикімнатну квартиру. Я сама на пенсії. А Соні наро джувати максимум за місяць.
Приїхали до мене. – Оце буде твоєю кімнатою. Житимеш у мене. Наро диш, а далі вирішимо, як жити, – сказала її я. Соня, звичайно ж соромилася, відмовлялася, але я наполягла. Опитала сусідів, знайомих. Через три дні нам понавезли всякого: і люльку, і візок для прогулянок, і всякого одягу для малюка… Соня наро дила красуню дочку. У неї були проблеми з rрудним вигодовуванням. Тому ми вирішили, що з дитиною сидітиму я, а вона вийде працювати. Вона навчалася на бухгалтера, але досвіду роботи не було. Я попросила керівництво заводу, де працювала до пенсії, взяти дівчинку на роботу.
Потім мені дякували, що я їм привела такого роботящого працівника… Минуло три роки. Онучечка вже ходити до дитсадка. Соню підвищили на роботі. Якось вона мені каже: – Ольга Захарівно, мене Юрій Костянтинович заміж кличе. – Він тобі подобається? – Так. Але я бою ся знову обnектися. – Я Юру знаю. Пристойний хлопець. Не бі йся. На крайній випадок у тебе є я… За кілька місяців зіграли весілля. Соня часто до мене приїжджає. А дзвонить чи не щодня. Дбає про мене, як дочка про матір… Робіть добро, і воно повернеться до вас. Сторицею.
