Сергій сидів на лавці. Стемніло. Похолоднішало. Де він помилився? Начебто все запланував правильно, все розрахував, а ось бач як, все пішло наперекосяк… Планував так – прийде додому, почне збирати речі, мовляв, йде, дружина йому кинеться в ноги, попросить не кидати її одну… А він, весь такий шляхетний, погодиться залишитися, але поставить низку умов: раз на тиждень готувати святкову вечерю, менше розмовляти з подругами, змінити зачіску, і взагалі краще стежити за своїм зовнішнім виглядом… А дружина?! Варто йому почати збирати речі, як вона з радісною надією запитала: “Йдеш?!”.
Отримавши ствердну відповідь заявила: “Ух як здорово! Більше ніяких різноманітних страв! Ніяких пошуків шкарпеток, закинутих тобою в різні кути! Брудного посуду та прання стане набагато менше! І нарешті зможу запросити своїх подруг: Аллу та Катю. А то через вашу взаємну антипатію я їх ніяк запросити не можу!”. “Їм я чим не догодив?”, здивувався Сергій. “Твій Сергій – чурбан безсердечний! Ні квітів тобі не дарує, ні подарунків!”, – навела слова подруг Надія. “А тепер я нарешті відпочину! Ось зараз прямо і підготуюся до зустрічі з подругами! Замовлю закуску доставкою, пару пляшок червоненького! Треба ж відсвяткувати свободу!”.
Потім озирнулася на чоловіка, що замішався, і сказала: “Ти йди, Сергію! Іди!”… А куди йому йти? Нема куди. Ось і сидить на лавці у дворі. Мерзне . – Сидиш? – почувся раптом рідний голос. – Надя?! А ти чого тут? Ваші посиденьки скінчилися? – Стрепенувся Сергій. – Дурень ти в мене! – засміялася дружина. – Не було жодних посиденьок. Розіграла я тебе! – Чому? – здивувався чоловік. – Зляkалася, що ти справді підеш. – Я лише хотів, щоб ти стала такою ж, якою була двадцять років тому. – А сам? Пузо відростив! Це як? – Давай я тобі допомагатиму, а ти більше уваги приділятимеш собі. – Запам’ятай! Сам сказав! Пішли додому, вже холодно! І вони, обійнявшись, пішли додому.
