Останні 10 років ми провели із чоловіком у спробах за чати дитину. Що ми тільки не пробували за цей час, але все марно, тому ми вирішили взяти дитину з дитя чого будинку. Чоловікові не дуже симпатизувала ця ідея, але більше варіантів не залишалося, тому ми почали вибір дитини. Це було складно, тому що мені подобалися майже всі діти і кожен з них вимагав сім’ї та кохання, догодити моєму чоловікові було складніше, тому ми зійшлися на п’ятирічному Івані, що сподобався моєму чоловікові. Через кілька місяців ми забрали хлопчика до себе та почали налагоджувати з ним контакт.
На щастя, у мене із цим жодних проблем не виникло. Хлопчик був добрим, ввічливим, лагідним і спокійним, тому проблем з ним не було і невдовзі я відчула, що в мені прокинулися материнські почуття до нього. У чоловіка з цим було важче. Він щиро намагався полюбити хлопчика, проводив із ним час, грав, гуляв, але я помічала, що робить він усе це через силу. Минуло півроку, як Іван жив з нами і чоловік поставив мене перед вибором: чи розлу чення, чи ми повертаємо хлопчика до дитя чого будинку. Я не могла цього зрозуміти, бо це те саме, що вибирати між мамою та татом. І хлопчика я покохала і чоловік мені був дуже дорогий і близький.
Чоловік зрозумів, що самостійно я на це наважусь сам відвіз хлопчика до дитя чого будинку, не обговоривши це зі мною. Наступного дня всі мої думки були зайняті сином та вчинком чоловіка. Я зрозуміла, що не зможу жити без Івана, і того ж дня поїхала забирати його з дитя чого будинку. Коли Іван помітив мене, то одразу ж побіг і сказав: «Мені казали, що ти більше не прийдеш, але я точно знав, що ти мене не kинеш! А тато де? Він нас удома чекає? » – Синку, зараз нам доведеться пожити вдвох. Але давай ми поїдемо з тобою в магазин іграшок і ти вибереш собі щось, то завтра ми святкуватимемо твоє шестиріччя! Ми з Іваном вирушили разом у нове життя, де не буде місця для бре хні та зра ди, а лише кохання та розуміння.
