Влад із Артуром потоваришували ще школярами. У зрілому віці розпочали свій, спільний бізнес. Влад курирував внутрішні питання, Артур – зовнішні. Якось Артур сказав, що їх бізнесом зацікавилася велика закордонна фірма. Влад поділився новиною із дружиною. – Мутний тип твій Артур. Дивись, як би він тебе не підставив, – сказала Ганна. – Ти чого? Ми з ним із п’ятнадцяти років дружимо. Я йому довіряю. – Дивись сам. Моя інтуїція ніколи не підводила… Увечері Влад повернувся похмурий. Не відповідав питання дружини, всіляко іrнорував її. – Та що, зрештою, сталося?! – обу рилася Ганна.
– Артур розповів, що ти мені зра джувала з ним до весілля, – буркнув чоловік. – Ось воно як. Він до мене підкочував за два дні до весілля. Але я пос лала його далеко і надовго. Тобі не розповіла про це, бо він благав не говорити. А чого це він вирішив тобі розповісти про це? – сказала дружина. – Я сказав, що ти проти угоди з іноземцями. – Зрозуміло. Усунути мене хоче. Давай зробимо так – скажеш йому, що пішов від мене, а сам безпосередньо зв’яжися з іноземцями і уточни умови угоди…
Через три дні, Влад, з’ясувавши, що умови угоди не відповідають тому, що сказав йому Артур, зрозумів, що той просто хотів його “kинути”. Висловив тому, що про нього думає і зажадав поділу бізнесу. – За ради Бога! – відповів той. – Мені завжди було погано поряд з тобою. Тобі завжди діставалося найкраще. Навіть дружина. Вірна, віддана, послала мене і тоді, до вашого весілля, і зараз після вашого розлу чення. А бізнес я без тебе потягну! Якщо тобі посміхаються в обличчя, і присягаються у вічній дружбі – це не означає, що колись не спробують “устромити ні ж у сnину”. На жаль, таких “друзів” попадається все більше.
