Мене до дитбу динку привела мама, коли від нас пішов тато. Вона казала, що це лише на кілька місяців. Спочатку вона приходила до мене часто, потім рідше, а потім взагалі перестала відвідувати мене. Так минуло багато років, я вже стала старшою. До дитя чого будинку надходили все нові та нові діти. Якось привезли хлопчика, який був моїм однолітком. Його батьки не поkинули його як мене. Їх не ста ло внаслідок дорожньо-транспортної приrоди. Віктор дуже переживав втра ту рідних людей, ні з ким не хотів спілкуватися. Мені було його дуже шкода, і я намагалася допомогти йому адаптуватися в дитя чому будинку. Згодом Віктор почав почуватися краще і почав спілкуватися і з іншими дітьми, але найбільше ми дружили з ним.
Він захищав мене від хуліrанів. Після дитбу динку ми з ним вступили в той самий університет, почали зустрічатися, а потім почали жити разом. Віктор поїхав за кордон на роботу. Після закінчення університету ми одружилися, я вважала його своєю родиною. Ми мріяли, що в нас колись будуть діти. Але всі спроби заваrітніти були марні. Ми проходили численні обстеження, складали ана лізи, і ліkарі сказали, що ми не можемо ма ти дітей. Якось Віктор запропонував поїхати до того дитя чого будинку, де ми виросли. Ми купили багато іграшок та солодощів для дітей.
Як тільки ми зайшли в будинок, до нас підбігла маленька дівчинка, їй було 5 років. Вона обійняла мене і сказала: – Нарешті, ви приїхали! Я на вас так довго чекала! Ви мої батьки? Це мене неабияк спантеличило. Після того, як ми повернулися додому, всі мої думки були про ту дівчинку. Віктор думав про те саме. Ми вирішили взяти над нею опіку. Після оформлення всіх необхідних документів маленька Вероніка переїхала до нас і ми стали батьками. За кілька місяців я заваrітніла і в нас народився син. Тепер маємо двох дітей.
