Не все у житті можна виміряти грошима. Є речі, набагато цінніші, ніж купюри різного кольору, особливо якщо йдеться про дітей. Репетиторством я займаюся понад п’ятнадцять років. Готую школярів до іспитів з української мови. У мене розроблена своя методика, яка в більшості випадків дає відмінні результати. Цінник у мене досить високий. Все-таки досвід та навички дозволяють мені брати більше, ніж конкуренти. Багато учнів зі мною вже кілька років і не нарікають, коли оплата підвищується. Ціни зростають абсолютно на все, то чому я повинна працювати собі на збиток? Щоб уникнути різних питань і підозр, скажу відразу, що працюю я офіційно, всі податки плачу і нікому нічого не винна. Цього року я вирішила взяти не лише платників, а й одну групу безкоштовних учнів. Дала оголошення, що без оплати візьму до десяти осіб, яких готуватиму до іспитів. На мене звалився просто шквал дзвінків.
Склалося враження, що все місто вирішило заощадити. Я взяла контакти перших десяти тих, хто зателефонував, і з них сформувала групу безкоштовників. Це в основному були діти з незаможних сімей, які не могли дозволити собі платити мені за основними розцінками. Все йшло добре, поки про безплатників і мій благодійний жест не дізнався чоловік. Як він лаявся! Я ніяк не очікувала такої негативної реакції. “Ти що, збожеволіла, – кричав благовірний, – навіщо ти взяла учнів без оплати? У тебе багато вільного часу або накопичився мільйон на рахунках? Робити тобі більше нема чого?”. Я спочатку навіть здивувалася. Йому яка справа, беру я з дітей гроші чи ні. На мою думку, якщо я займаюся репетиторством, мені й вирішувати, як і скільки брати за роботу.
Захочу, взагалі буду натурою, наприклад, картоплею, за свою працю брати. А що, картопля теж річ потрібна у будинку. “Знаєш, дорогий, я думала, я доросла людина і сама вирішую, брати мені з учнів гроші або віддавати свої знання задарма”, – відповіла я чоловікові. Він завівся ще більше. Сказав, що я нічого не розумію в бізнесі і зі своїм підходом незабаром опинюся на вулиці. Мовляв, так не робляться. І якщо я заробляю на приватних уроках, треба брати гроші з усіх. Дивно, але моя мати підтримала мого чоловіка. Відчитала мене, сказавши, що я роблю безглуздо і безвідповідально. Начебто через мене діти, яким я намагаюся допомогти, звикнуть до того, що перед ними стелюють соломку. Вони втратять напористість та ініціативу і будуть безвільно плисти за течією. Наче я як мінімум сплатила їм усі п’ять років навчання в інституті!
Я лише запропонувала їм кілька уроків з української мови, а не довічні блага і пільги. Поскаржилася подругам на рідних, то й ті мене не зрозуміли. Наташка вважає мене простофилєю. Мовляв, наскільки я можу бути впевнена, що це насправді діти з нужденних сімей. А Ленка взагалі вважає таку благодійність зайвою. “У всіх мають бути однакові шанси на успіх, – з розумним виглядом заявила вона. – І багатії, і жебраки, всі мають бути рівними. Інакше виходить якась несправедливість”. Та яка несправедливість, у нашому житті й так усе з ніг на голову поставлено. І в дітях я впевнена, і в тому, що їхні сім’ї справді потребують. Ну не можуть люди про таке брехати. Я переконана, що добро принесе свої плоди.
