Була година пік. Усі кудись поспішали — на роботу, до школи, до садка. Автобус майже повністю заповнений. Але попереду ще одна зупинка, де пасажирів ще більше. Усі, хто перебував у салоні, сподівалися, що водій обійде цю зупинку і поїде далі. Але ні! Водій все ж таки натиснув на гальма. У черево автобуса через передні двері зайшло ще з десяток пасажирів. Першою була жінка, ще не стара, але зовсім недоглянута. Їй було 50 років. Але її старив не вік, а власна занедбаність. Волосся стирчало. Складалося враження, що воно давно не бачило ані гребінця, ані води. Руки були також брудні, неохайні, з необрізаними нігтями.
Від одягу поширювався неприємний запах. Жінка була націлена на власні думи, відомі лише їй. Вона не звертала уваги на пасажирів. Ця пасажирка зупинилася неподалік хлопчика, який сидів у мами на руках. Дитина пильно подивилася на жінку і сказала: -Мамо, а в цієї тітки горе? Вона, мабуть, незабаром піде з життя. Ці слова змусили озирнутися всіх, хто був у салоні автобуса. Мама пояснювала йому, що так не можна казати. Але хлопець не вгавав: – Ти пам’ятаєш кішку, від якої так погано пахло. Вона пішла. А маленькі кошенята залишилися самі. -Кошенята! — раптом випалила жінка, — я маю внучку. Її очі наповнились сльозами.
Пасажири вже з жалем дивилися на неї, кожен думав, що ж могло статися з нею. Автобус зупинився. Жінка поспішила до виходу. Пасажири провели її поглядом. Пройшло зовсім небагато часу. Я ще раз зіткнулася з цією ж жінкою. Це була гарна бабуся, яка вела за ручку свою онучку. Обидві були щасливі. Дівчинка міцно трималася за руку бабусі та підстрибувала. – Не бійся, моє кошеня, я тебе не відпущу від себе. І нікому не віддам, — сказала жінка і посміхнулася. Це була зовсім інша жінка — доглянута, вродлива. Очі випромінювали тепло. Я про себе подумала, як може змінити життя людини лише один випадок. І як здорова людина може себе запустити, наблизитися до старості чи навіть смерті через власну недбалість.
