Ми з матір’ю Анечки спілкувалися добре. Ми мали багато спільних тем для розмови, адже моя донька та її навчалися в одному класі. Я відвозила дітей у школі та забирала їх, адже я мала машину. Ірина свого автомобіля не мала. Жодних грошей я за “послугу” не просила, хоча ніхто мені нічого і не пропонував. Мені було нескладно допомогти, адже я у будь-якому разі забирала свою доньку зі школи. У такому ритмі минуло 2 роки. Дівчата стали вже зовсім дорослими. Та й у мене з’явилася нова робота, тож я могла їх лише відвозити, а от забирати не виходило.
Але однокласниці були цілком дорослими — могли доїхати самі. Ось тільки взимку з цим були проблеми. І тут мама Ані стала власницею машини. Нова іномарка коштувала шалені гроші, але не мені це обговорювати. Вона возила свою доньку сама. Забирала теж, але мою не хотіла. – Я чужих дітей возити боюся! – сказала вона. Ну добре. Минув рік – вона стала більш-менш досвідченим водієм. Ірина возила до школи подружок Анечки, а ось про мою дочку навіть не думала, хоч ми сусіди.
Настенька сама йшла додому в мороз і ожеледицю. Якось Ірина потрапила до аварії. Тепер у неї зламана нога, а від новенької машини залишилася гора металобрухту. Зараз у неї гостює бабуся Ані — вона їй у всьому допомагає. Якось старенька підійшла до мене і попросила відвезти Анечку до школи. Я погодилася, адже я зовсім не злопам’ятна. Так, мені прикро, але відмовити я не змогла. Щоправда, зі зворотним шляхом не все так просто — моя донька звикла ходити пішки будь-якої пори року, а ось Аня боїться.
