Ольга Захарівна перестала говорити по телефону і, сяючи очима від щастя, сказала чоловікові: – Оксаночка сьогодні приїжджає! Потрібно приготувати до її приїзду! Бігом у магазин, а я поки що тут все приготую. І ігристе не забудь!.. Оксана стала для бабусі дороговказом. Того року раптово через ДТ П не ста ло сина з невісткою. Ольга тяжко захво ріла від rоря. – Бабуся, не йди, – просила її п’ятирічна Оксанка. – Якщо ти підеш, дідусь піде за тобою, а я залишусь зовсім одна. І Ольга ніби прийшла до тями. Стала швидко йти на одужання. Виростили вони з дідом онуку, поїхала до столиці, вивчилася на лікаря. Зараз працює в Києві і ось збиралася до старих у гості.
Приготувавши всі частування, дід із бабкою, причепурившись, як на свято, йшли на автобусну зупинку. Зустрічати внучку. – Куди це ви так вирядилися? – питали односельці, які зустрічалися. – Внучку зустрічати йдемо. Вона сьогодні приїжджає. Підійшов автобус, вийшли пасажири, а Оксанки нема. – Може, вона завтра приїде? – То ти подзвони, уточни. – Телефон залишила вдома. Ольга Захарівна з Василем Петровичем сумно пленталися додому. – Це ще хто такий? – стрепенувся дід, побачивши біля своєї хвіртки чужу машину, а поруч молодика. Вони швидко пішли до хати.
Хлопець обернувся на їхні кроки і, ніби дізнавшись, усміхнувся. – Добридень. Я Стас. – Що з Оксаною?! – у паніці вигукнула Ольга. – В хату пішла, – розгубився Стас, – вас нема. От і побігла шукати. Ольга Захарівна впала на лаву. – А ти хто сам будеш, – спитав дід. – Наречений. – Баба! Діду! Ви де пропадали? Я обшукалася вас, – вибігла до них Оксана. – На зупинку ходили. Тебе зустрічати. Погостюючи чотири дні, отримавши благословення, Оксана зі Стасом поїхали до Києва. А за місяць туди ж виїхали Ольга Захарівна та Василь Петрович. На весілля онуки.
