Валентина та Борис жили дружно. І дітей мають. Дві доньки. Виросли та розлетілися, кожна знайшла своє місце у житті. Вдома Валентина по господарству справляється, чоловік працює у Києві. Приїжджає додому кожні два тижні. Коли вдома допомагає дружині. На сусідній вулиці мешкає тітка Валентини. Років уже багато. Чоловіка не ста ло давно, а вона все живе. Дітей не народили. Сил не вистачає за собою доглядати. Подзвонила племінниці Валентині, просила, щоб дбала про неї. А за це подарує свою квартиру їй. Валентина поговорила із чоловіком, домовилися, що тітку Варвару перевезуть додому. Адже жінці ходити на іншу квартиру далеко, та й не встигатиме.
Спочатку добре ставилися до тітки, прислухалися до неї, говорили, їли разом. Але потім Валентині стало важко доглядати хво ру жінку. Вона вже з ліжка не встає. Півроку муч илися. Потім Валентина дзвонила чоловікові і nлаче, важка тітка Варвара, не підняти її. Догляд потрібний цілодобовий, не витримує дружина. Вдома поговорили, вирішили перевести її до будинку для літніх людей . Там і догляд, і не сумуватиме тітка. Варвара нічого не каже. Що вона скаже? Думала, що племінниця піклуватиметься про неї до останнього. А вони, коли отримали документи про спадщину, позбавляються її. Вже коли готувались документи, почали покрикувати. Все їм негаразд.
Не можуть дочекатися, коли можна позбутися тітки. Заважає їм однією своєю присутністю. Через два місяці перевозили Варвару до будинку для людей похилого віку. З очей старої весь час лилися сльо зи, а племінниця покрикувала, щоби перестала плакати. Коли повернулися додому, одразу зробили ремонт у тій кімнаті, де була тітка. Щоб нічого про неї не нагадувало. Так набридло дбати про неї. І її сльо зи, їй там буде добре, навіщо плакати? Невже не розуміє, що вони молоді, Валентина не думала, що доведеться доглядати хво рого, що лежить. Два роки Варвара прожила у тому будинку. Будь-яке було, і добре, і поraне. За весь час племінниця відвідала двічі. На більше у неї не вистачило часу.
