Якось на мамському форумі я побачила питання однієї жінки. Вона питала, як відучити доньку прокидатися ночами і бігти до спальні до батьків. Під постом було багато хороших коментарів із цінними порадами. Більшість мам твердила, що не можна ігнорувати потреби трирічної дитини, адже вона має ще дуже сильний зв’язок з мамою. Було там і кілька чудових рекомендацій щодо вироблення правильних навичок сну. Серед коментарів я знайшла відповідь моєї сусідки: “У нас була така проблема у тому ж віці. Донька серед ночі приходила до нашої кімнати і там спала до ранку.
Якщо ми намагалися її віднести назад до дитячої, вона починала плакати та влаштовувати істерики. Ми вирішили закривати спальню на ключ, щоб вона не могла увійти. Дві ночі донька намагалася достукатися, плакала і билася головою, а потім опівночі ходіння закінчилися”. Я не можу вам описати емоції, які я відчувала після прочитання цього коментаря. Чим може обернутися у майбутньому така поведінка батьків? Я не хочу навіть уявляти, що відчуває дитина у цей момент. Батьки закриваються, а вона лишається одна.
Як можна спати, коли твоя дитина плаче і проситься до тебе? Мені дуже важко таке сприймати, адже я в дитинстві теж довго не могла привчитися до окремої кімнати. Мені часто снилися кошмари, тому я вдавалася до батьків. Іноді батьки самі приходили до мене, заспокоювали і я засинала. І ви знаєте, незважаючи на те, що в сім’ї було троє дітей, вони для кожного знаходили час і не від кого не закривалися. Найжахливіше, що мама своєї помилки не визнає, а вважає свій метод виховання гуманним та правильним. Щоправда, після цього я маю сумніви, що вона — мама. Садист якийсь.
