Якось Ліза поверталася додому потягом з обласного центру. За вікном миготіли вогні селищ та станцій, але Ліза не звертала на них уваги: її очі затуманилися від сл із. Паперова записка, яку вона час від часу діставала із сумочки, щоразу викликала недовіру. У міру просування дорогою пасажири висаджувалися один за одним, поступово залишаючи Лізу у вагоні практично одну. Коли поруч нікого не виявилося, вона дозволила своїм сльо зам вільно текти, обтираючи їх маленькою хусткою. Ліза покладала великі сподівання на відому лікарню, про яку чула багато хвалебних відгуків.
Однак, незважаючи на запевнення ворожки, у лікарні її випадок визнали безнадійним – вона ніколи не зможе ма ти дітей. Вона почувала себе ошуканою долею, згадуючи сусідку, в якої, здавалося, легко наро джувалися діти. Серед тихих ри дань до Лізи приєдналася жінка похилого віку, яка прилаштувалася ближче до виходу через свою важку сумку. Деякий час вони мовчки йшли разом, поки жінка похилого віку, помітивши, що Ліза засмучена, м’яко спонукала її поділитися своїми смутками. У результаті жінка розповіла про свою десятирічну боротьбу з неможливістю ма ти дітей і про душевний бі ль, спричинений нещодавнім вироком обласної лікарні.
Літня жінка уважно слухала, а потім поділилася своєю власною історією бездітності, за якою було радісне народження доньки в сорок років. Вона порадила Лізі не втрачати віри, незважаючи на те, що кажуть лікарі. Наприкінці подорожі Ліза допомогла літній жінці з сумками та спостерігала за її возз’єднанням із онуком. Вона залишилася чекати на свого чоловіка Сергія, який після прибуття запевнив її у своєму незмінному коханні та можливості вси новити дитину. Через два роки вони справді удо черили дівчинку Настю. Проте труднощі тривали, оскільки Настя часто хво ріла, що потребувало неодноразових відвідувань лікарні.
Але невдовзі Сергій пішов від Лізи до іншої жінки, залишивши записку із викладом свого рішення. Вражена цим відкриттям, Ліза знайшла підтримку у матері Сергія, яка розповіла, що завжди знала про удо черіння Насті та вважала її справжньою онукою. Життя йшло своєю чергою, візити Сергія скорочувалися, Настя дорослішала. Тим часом Лізу почав доглядати чоловік на ім’я Микола. Спочатку нерішуча, вона піддалася його вмовлянням, і вони одружилися. Незабаром, на превеликий подив, Ліза виявила, що ваrітна. Через кілька місяців, гуляючи в парку, Ліза побачила літню жінку, що нагадала їй ту, яку вона зустріла в поїзді давним-давно. Хлопчик, який її супроводжував, назвав її бабусею Катею, нагадавши Лізі про те доленосне спілкування, тому вона вирішила назвати майбутню дитину Катею.
