Будучи матір’ю-одиначкою, я завжди мріяла про краще життя для своєї дочки – краще, ніж моє. На жаль, це не справдилося… У 18 років вона заваrітніла, а потім вийшла заміж, і я переконувала себе, що це те життя, яке їй призначене. І все ж я не могла примиритися з тим, що вона віддала перевагу безкінечному материнству освіті, кар’єрі та дослідженню дивовижного світу. Вона розширювала свою сім’ю, а не свої особисті горизонти.
Я любила своїх онуків, але тепер сподівалася на краще майбутнє для них, сповнене можливостей, яких у мене та доньки ніколи не було. До 26 років донька була вагітна четвертою дитиною. Я не могла зрозуміти, як вона планує утримувати їх усіх, навіть за підтримки свого чоловіка Петра. Новина про її останню ваrітність стала причиною конфлікту між нами.
Пам’ятаю, коли вона повідомила мені цю новину – і я не змогла приховати свого розчарування. -Катя! Ще одна дитина? У тебе вже їх уже троє! – заперечувала я, а вона виправдовувалася тим, що це їхнє життя та їхній вибір. Я постійно нарікала на відсутність у них ресурсів та розуму для планування свого життя. Вона у відповідь заявляла, що вони не бідні і що кохання та гармонія – їхні пріоритети, і їм начхати на багатство та розкіш.
Я була в люті, тому що мої мрії про неї суперечили її реальності. У результаті між нами відбулася серйозна суnеречка. Після цієї сварkи минув тиждень, і мене турбує почуття провини. Я, як і раніше, проти того, щоб у них була ще одна дитина, але я не хочу продовжувати цей конфлікт з дочкою. Як би там не було, я ніяк не можу змиритися з такою реальністю.
