Одного разу мій чоловік запитав мене, чому я так зациклилася на ідеї поїхати в село, на що я відповіла, що скучила за свіжим повітрям, стрекотінням коників, нічною прохолодою і ясного, зоряного неба. Хоча три покоління моєї родини прожили в місті, я відчувала якийсь глибокий зв’язок із тією землею, начебто це було закладено в моїх генах. У результаті мій чоловік Василь відмахнувся від моїх почуттів, знову занурившись у свою відеогру. Засмучена, я вийшла на балкон,
і вид відображення місяця серед бетонних джунглів тільки зміцнив моє рішення поїхати. Вранці я зателефонувала до своєї свекрухи, зібрала наші валізи і сказала Василеві, що ми їдемо. Хоча він попереджав мене про труднощі сільського життя, я була сповнена рішучості втекти від міського хаосу і знайти втіху на природі. Після прибуття мої родичі тепло зустріли нас, надавши гумові чоботи та відра для збирання картоплі. Поле здавалося нескінченним, напружена робота і уважний погляд Василя випробували мою рішучість, але краса сільської місцевості підтвердила, що я прийняла правильне рішення. Незважаючи на важку роботу — збирання динь, гарбузів,
кукурудзи та бобів, приготування вечері та миття посуду — я знаходила умиротворення в нічній прохолоді, співі коників і світлі місяця. Вперше за довгий час я відчула себе по-справжньому живою. Змучені, але задоволені ми повернулися додому. У той час як Василь відчував полегшення, позбавившись фізичної роботи, я була вдячна за відновлювальну силу села. Коли я запропонувала ще раз поїхати в село в ці вихідні, він мало не подавився шматком хліба, вражений моїм новонабутим розумінням сільського життя.
