Нас у батьків дві дочки. Ні, не так. У моїх батьків старша дочка, Тома, і молодша пасербиця – я. Не за документами. По факту… Все своє життя, скільки я його пам’ятаю, батьки завжди ставила Тому вище за мене. Будь-яке, найнезначніше її досягнення ставилося як подвиг. Якщо ж я хотіла поділитися своїми успіхами – мене просто іrнорували. Ну так, визнаю, навчання їй давалося легко. Вона була відмінницею у школі. Я ж насилу вимагала позитивних оцінок. Але ж це не привід іrнорувати рідну дочку. Я навіть знайшла позитивний бік від мого становища нелюбимої дитини. Нікого не цікавили мої позначки. Отже, можна не напружуватись. Сестра закінчила інститут і повернулася до батьківського дому.
Дякувати Богу, мене там уже не було. Я поїхала вчитися у сусіднє місто. Як навчалася, чим жила – моїх батьків це не цікавило. А я не прагнула розкрити їм душу. Кілька років тому я закінчила навчання, здобула спеціальність, влаштувалася там же, у сусідньому місті на роботу. Потов зустріла хлопця та вийшла за нього заміж. Свекри поставилися до мене добре. Нарешті, у мене з’явилися хоч хтось, кого цікавило моє життя. Тому спілкування з моїми батьками обмежувалося телефонним дзвінком із черговими фразами. Навіть про те, що я вийшла заміж, батькам не повідомляла. Але все ж таки через пару років сімейного життя ми з чоловіком вирішили відвідати моїх батьків.
Поїхали нашою машиною. Зустріли нас із накритим столом. За п’ять годин поїздки ми зголодніли. Після густої вечері мого чоловіка потягло в сон, і я відправила його спати. Сама ж пішла допомогти матері з посудом. Коли на кухні ми з нею залишилися самі, мати почала розмову. – У твоєї сестри все чудово. Але ось із мужиками не щастить. А в тебе чоловік усім добрий. І машину має. Прошу, поступися його сестрі. – Мій чоловік не ганчірка, щоб його поступатися твоїй улюблениці. Вранці, коли ми від’їхали від батьківського дому, я розповіла чоловікові про прохання матері. Він розреготався. – Справді хворі люди. Більше я ніколи з батьками не спілкувалася.
