У двері постукали. -Де Оксана? – З порога запитала Людмила Іванівна. Віктор від різкого звуку навіть відскочив на кілька кроків тому. -В сенсі де? На роботі начебто. І тобі привіт, мамо. -Ніколи вітатися! Як на роботі? Вже все, так? Все скінчено?! -Що закінчено? – розгубився хлопець. -Все, дурень! Людмила Іванівна проштовхнула сина вглиб вітальні і сунула йому під ніс листівку, де рівним почерком Оксани було написано: «Дорога свекруха, запрошую вас на наше розлу чення.» У Віктора брови на лоба полізли, і очі розширились. -Це що? -Це ти мені повинен розповісти! Що у вас там сталося, га? -Та нічого, мам, це жарт якийсь напевно …
-Оксана так жартуватиме без приводу? Не бреши мені! Під строгим поглядом жінки Віктор здався. Він ніколи не міг довго виносити такого виразу обличчя матері. -Ну, Ми трохи посва рилися … -Через що? -Оксана приготувала борщ уперше, він вийшов несмачним. Я трохи розкритикував його, відмовився їсти. Оксана обра зилася, сказала, що більше нічого не приготує, якщо я його не з’їм. Тоді я сказав, що подам на розлу чення у такому разі. Але це просто жарт! -Оболтус ти, Вітю. Критик знайшовся. Ти хоч раз сам щось готував? Ось у батька, професор знайшовся! Людмила Іванівна пирхнула, схопила зі столу ключі від машини та квартири та сунула собі у лі фчик.
Віктор ошелешено дивився на неї. -Мам, Що ти робиш?! -Марш на кухню! Будемо їсти суп Оксани. Поки не з’їж, ключі не поверну. Опирався він хвилин п’ять, потім слухняно подався на кухню. Після першої ложки Людмила здивовано завмерла. -Нормальний борщ. Чому ти бурчав? -Але в тебе смачніше! -Так я років двадцять уже готую, тож смачніше. Дурень, починання дружини треба хвалити. Коли вони доїли, Людмила скомандував: -А тепер бери ручку та записуй! Вона продиктувала страв десять разом із рецептами. -Приготуєш. Ми з твоїм батьком приїдемо на вихідні. Оксану Я попереджу, щоб не сміла втручатися. Дізнаєшся, що це непроста справа. Але ти постарайся, бо свого батька знаєш, він теж любитель смачно поїсти і покритикувати!
