Автомобіль застряг у за меті. – Все одно не повернуся. Дійду пішки. – норовливо заявила Оксанка сама собі. Схопила валізу, вилізла з машини і тут же провалилася в сніг по коліна. – Ну і нехай! – роздра товано висловилася вона, пробиваючись до путівця. Пробилася. Ведена обра зою і власною наполегливістю вона пішла далі, до траси. Образив. То суп недосолила, то ще що не так. А тепер Андрій відмовився проводити інтернет. – Ну і залишайся один! – Випалила Оксана, зібрала речі і залізла в машину. Вона бре ла і ре вла: – Що за чоловік? Ну, nсиханула, ну пішла. Буває. Ні, щоб наздогнати, потішити, повернути…
У лісі завив якийсь звір. – Ой! Мамааа! Десь поруч раптом виник Андрій. – Що, Оксаночко? Що моя гарна? – Андрійко?! Той посоп і заявив м’яко, але з невдоволенням: — Годі вже бігати. Не nлач, ходімо додому. Простягну я тобі інтернет… – І зовсім не nлачу. І інтернет мені твій не потрібен. От і йшли – попереду струнка дівчина з валізою, величезний хлопець трохи позаду. З кожним кроком Оксанка все важ че перебирала ноги. Втомилася. Та й із села їхати розхотілося. І Андрійко її любить. І лише гордість заважала їй повернути назад. – Ааай! Ногу підвернула… Спробувала крокувати далі, як Андрій наздогнав її і взяв на руки разом із пожитками. Хата була жарко натоnлена. Баба Клава постаралася.
– Півроку вже живете, одружитися пора, – бур чала вона. – Ну, бабусю, – вере дувала Оксана, – не хочу заміж. Мені і так добре. – Андрюха, – взялася за онука баба, – чуєш, одружитися вам треба. – Звав. Не пішла. Більше просити не буду. – Значить не проситимеш. – подумала Оксанка, та потайки сіла на перший автобус. – Подивимося. Пропажу виявив Андрій. Бабуся його втішала: – А грає молода. Перед весіллям нехай бігає. Недовго бігати доведеться. Права була старенька. Повернулася “пропажа” того ж вечора. Тобто повернули. Батьки привезли доньку “під охороною”. І “довірили” Андрію. – Ось ти який, виявляється, Андрій Ігнатійович, – батько Оксанки увійшов до будинку.
– А ми там здогадки робили, хто там у доньки з’явився, раз вона ніяк від тебе відірватися не може. Приймай свою втікачку. Але спершу відповідай – одружуватись будеш? -Буду, – підтвердив Андрій. – От і добре. Забирай вже. Втомилися ми від її біганини туди-сюди. А буде виникати – дзвони, знайдемо, доставимо, примусимо! -Ну Па-ап! Вигук Оксани всі дружно проіrнорували. Звідки не візьмись примчала бабуся. Баба Клава виявилося, давно знайома з батьками Ксанки. -А ти, Оксано, скажи, сама чого хочеш? – обернувся до дочки батько. Та розрум’янилася. -Хочу жити у селі. І до міста приїжджати теж. -А заміж? -Піду, – опустила очі дівчина. І посміхнулася. А Андрій весь засяяв від щастя…
