– Настя, поспіши вже. Як довго ти збираєшся? -Почекай, я зараз підійду. Я мамині сережки не можу знайти, я завжди їх на дачі ношу, це її пам’ять. Ось, а ти ключі на комоді залишив. Настя із чоловіком збиралися поїхати на дачу. На дачі вона завжди носила ці сережки, але зараз, як на зло, не могла знайти. Подумавши, що лишила їх на дачі, вона зібралася і спустилася до чоловіка. Дачу вони збудували десять років тому, коли мама була ще жива. Вона дуже раділа заміському будинку, городу. Поралася на городі, вирощувала троянди і раділа життю. -Як добре ж тут. Хоч би твій тато теж дожив і побачив би це все.
-Він дивиться на нас з небес, мамо. Він бачить нас і радіє за нас, – заспокоювала маму Настя. Але сама вона у це не вірила. Пішов чоловік, то пішов. Не може такого бути, щоб після відходу людина бачила щось. Це відчулося б. Мами невдовзі не стало, а зараз Настя й сама стала бабусею, навіть не вірилося, що вони вже мають онуків. На дачі вона цих сережок знайти не могла й упіймала себе на тому, що зациклилася на них. Вийшла вона на город, прогулялася, озирнулася, і раптом на балконі вона ніби побачила свою маму.
Промені сонця так падали на балкон, що Насті здалося, що мама прийшла до неї . Вона стала себе заспокоювати, що це лише гра світла, але раптом на балконі вона побачила ті самі сережки. “Не може такого бути” – подумала вона. Ці сережки не могли там лежати всю зиму, вітром їх здуло б, і вони б ніколи не знайшлися. «Точно це була мама, це вона принесла мені їх, інакше і бути не могло». Вона відчувала присутність своєї матері, і їй стало тепло на душі. -Спасибі тобі, мамо, я відчуваю твоє тепло та кохання. Я знаю, що ти дивишся на мене і радієш за мене, і в неї покотилися сльо зи радості.
