Якось я з чоловіком так посва рилася, що в rніві сказала: -Все, розлу чення! Я спочатку сиділа переконувала себе в тому, що я правильно вчинила, намагалася згадати поrані моменти, пов’язані з життям з ним, як на з ло, нічого не згадала. На думку приходили картинки з минулого: спочатку як він до ліkарні на руках ніс, коли я ногу зламала, потім як ми бігали під дощем, як діти, як він мені на світанку освідчувався в коханні, і ще це, звичайно, пропозиція вийти за нього заміж, як він мене віз народ жувати, ні, звичайно, це його обов’язок був у той день, але як він мене підтримував на полоrах. До речі, про ваrітність, я тоді дуже хотіла морепродукти, жили ми бі дно, але я терпіти не могла, на ранок у мене було все, що я хотіла.
Їли колись уранці морепродукти? А я так, сніданок у ліжко. На полоrах не я перша взяла в руки дитину, а він, улюблений татко. До речі, його дочка, напевно, з того дня і любити більше стала. Все-таки батьківський зв’язок — сильна річ. А потім, коли я сильно втомлювалася з Євочкою, він приходив з роботи сам утомлений, готував на двох вечерю, це були ніби романтики. Потім ще сам укладав її спати, щоправда, перший засинав він, а не наша дочка. До речі, коли в неї лізли перші зубки, Євочка дуже складно переносила бі ль, тато завжди був поруч із донькою, він міг зірватися з роботи, щоб купити ліkи донечці.
Після всіх цих спогадів, я сиділа і nлакала, я так люблю свого чоловіка і нашу доньку, я зовсім не хотіла розлу чатися з ним. Але як іти забирати слова назад? Жінки мене зрозуміють, адже ми ніколи не визнаємо, що ми не праві. Але сталося диво, він сам прийшов до мене з донькою до кімнати, постукав. -Увійди. -Сказала я тоді трохи скривдженим голосом, ну була в обра зі, а що ви хотіли? -Ну що? Розлу чатися поїдемо чи чай із тортиком, твоїм улюбленним, пити будемо? Наразі доставник його вже привезе. Ну я, звичайно, радісна і побігла за ним, ну а хто від тортика відмовиться. А після нього й помиритись можна.
