Я помітила у сміт ті сусідки дещо дуже підозріле, а коли дізналася про подробиці, то в мене просто очі на лоб полізли

ПОЛИТИКА

Півроку тому я вирішила поїхати до батьків на тиждень. Купила їм подарунків та поїхала. Вони живуть в іншому місті. Після приїзду я впала на диван і проспала весь день. Наступного дня мене розбудив теплий аромат кави. Я вирішила збігати викинути сміття і якраз купити чогось солодкого до кави. — Кріс, ми не немічні якісь. Сама викину сміт тя. А ти сиди собі спокійно, не сіпайся, — сказала мама. — Мам, я знаю, що ви не немічні, мені потрібне свіже повітря, а ти поки що зроби кави, я скоро, — сказала я і вийшла з дому. Я застрибнула в ліфт, коли там уже стояла сусідка Віра Дмитрівна. Я дуже добре її знала, тому що в дитинстві близько дружила з її донькою, Ганною, яка, на жаль, звикла до заборонених речовин. Якщо не помиляюся, вона досі сидить на них.

— О, Христиночко, до батьків приїхала? Як у тебе справи? — Запитала вона своїм зму ченим голосом. — Так, все добре, тітка Віра, дякую. Як у Ганни справи? Вона дома? – чомусь мені стало ніяково від свого питання. — Звідки мені знати, доню … від неї немає новин вже більше 6-ти місяців, — мені було соро мно навіть продовжувати розмову. Ось уже ліфт зупинився. Ми вийшли разом і пішли до сміттєвих баків. Тут я пропустила тітку Віру, а сама стала за нею. Жінка хотіла вже кинути сміття на смітник, як пакет порвався. Все сміття опинилося на підлозі. — Ось… поrань! – сказала Віра Дмитрівна. — Я допоможу, — сказала я і підійшла до неї, але вона відштовхнула мене однією рукою. — Відійди, — заперечила тітка Віра, — кидай своє сміття і йди. Я сама впораюсь, допомога не потрібна. Тільки-но повернувшись додому, я згадала, що побачила у смітті Віри Дмитрівни. Там були використані дитячі підгузки. — Мам, а звідки у тітки Віри підгузки взялися? У них удома дитина є, чи гості приїхали?

— Запитала я, вмиваючи руки в раковині не кухні. Зазвичай мама за словом у кишеню не полізе, а тут як риба. — Ну, так, мабуть, гості… — відповіла мама після довгої паузи, — вона ніколи не вміла брехати, навіть недомовляти. Мама завжди видавала свої почуття та емоції. — Гаразд, дочка Ганни живе з ними. Малій і року немає. Бабуся з дідом доглядають за нею. Вона, начебто, здо рова. — Начебто? — Ну… малу тримають у секреті, щоб її у бабусі не забрали. Вона ще не отримала щеплення і не була на прийомі у тераnевта жодного разу. — Як так можна? Тобто ніхто не знає, в якому стані зараз дитина? Може їй зараз потрібна допомога ліkаря, а ніхто не знає. — Типун тобі на язик, Кріс. Це їхня родина, хай самі вирішать, як бути далі. Тобто батьки Христини не знають, де і в яких умовах наро дилося малятко?! Це ж який жах! А Ганна… ні, вона, звісно, молодець. Наро дила дитину і залишила під опікою батьків. Бідолашні люди похилого віку виховують дитину в постійному страху, що її можуть у них забрати будь-якої миті. Жах…