Мені двадцять шість років. Моєму хлопцю двадцять вісім. Ми живемо разом уже три роки. У його квартирі. Про весілля ми поки що не говоримо, хоча я, як будь-яке дівчисько, мрію про нього. Його залицяння, і спочатку нашого спільного життя були насичені романтикою. Дарував квіти, запрошував до кафе, говорив ласкаві слова, сипав компліментами. Я, звичайно, усвідомлюю, що коли люди живуть разом, романтики стає менше. Але я б ніколи не подумала, що настільки. З дня мого переїзду до нього все змінилося. Потроху, помаленьку. Одного не настільки прекрасного дня звернула увагу на те, що він уже давно не дарував мені квіти.
Потім зрозуміла, що (K/K) ми менше стали обійматися і цілуватися. Поцілунки тепер супроводжують лише інти мну близькість. Давно вже не чула від нього освідчення в коханні. Коли ж сама питаю його: Ти все ще мене любиш, він коротко відповідає; “Так”. А може просто кивнути у відповідь. Якось я вирішила сама проявити ініціативу, полізла до нього з ласками та поцілунками. Він відповів. Але в мене було таке почуття, що я йому нав’язуюсь. Подруга порадила розпочати відверту розмову. Мовляв, не можна ігнорувати питання. Їх треба проясняти одразу ж.
Я почала розмову. Ну і що? Все та ж лаконічна відповідь: “Я тебе люблю!”. Мій хлопець не черствий чоловік. Навіть емоційний та сентиментальний. Чи не n’є, не kурить. На ньому весь наш сумісний бюджет. Свій заробіток я витрачаю лише на себе. Я не хочу з ним розлу чатися через неувагу з його боку. Я жадаю ласки. Саме його ласки. І з жахом усвідомлюю, що може настати момент, коли я просто захочу цієї ласки. І не має значення чиєї. Боюся, що через відсутність уваги з його боку прийму знаки уваги від іншого. Я ще молода і красива. Привертаю увагу чоловіків.
