Мені вже скоро тридцять років. Чотирнадцять років з них я не спілкуюся зі своєю матір’ю. Коли мені пішов третій рік, від нас пішов мій батько. І це мені ставила в провину моя мати. Вона була впевнена, що її чоловік покинув сім’ю через мене. Абсолютно впевнена в своїй правоті, вона перетворила моє життя в nекло. У мене не було нормального дитинства, у мене не було нормальних шкільних років, у мене не було нормального життя. Проблеми в сім’ї переходили в проблеми в школі. І навпаки-проблеми в школі переходили в проблеми вдома.
Я не міг знайти собі тихого куточка. Я був винен вже з тієї причини, що я є. І обвинувачем виступала моя мати. Я не знав, що таке батьківська любов. Те, що знали інші діти. Родичі, як нормальні люди, самотність матері не приписували мені. Вони всіляко намагалися підбадьорити і підтримати мене. Вони мною займалися більше ніж мати. Стали наставниками замість батьків. У шістнадцять років я покинув свій будинок, і поїхав в інше місто вчитися в коледжі. Мати не цікавилася, де я, що зі мною, як я. Родичі, з якими я продовжую спілкуватися, сказали, що мій відхід з дому зовсім не засмутив її.
Може бути коли-небудь наші з нею шляхи перетнуться. І я подивлюся їй в очі. Але зараз я бою ся мати дітей. У мене є дівчина, ми з нею хочемо одружитися, вона мріє про дитину. Напевно я не буду ставитися до своїх дітей так, як до мене ставилася моя мати. Але щось у моїй душі турбує мене. Мені здається, я буду мстити своїй дитині за свою ненависть своєї матері. Буду зривати на ній накопичену на матір злість. І найстраաніше, я буду робити це несвідомо. Тобто буду псувати їм дитинство і не усвідомлювати цього. Ось ці підозри вселяють в мене жах.
