Батьки Олени розлу чилися за півроку, після її народження. Карина забрала дочку і повернулася до батьків, а Стас переїхав до іншого міста. За два роки до Світлани Семенівни, матері Стаса, зателефонували у двері. Прийшли Карина з онукою. – Втомилася я, Світлано Семенівно. Нікому не потрібна одинока мати. Навіть батьки на мене косо дивляться. Нехай Олена у вас рік поживе, поки я влаштуюся на роботу і житло собі знайду. Таки й лишилася дівчинка жити з бабусею. А мати не з’явилася ні за рік, ні за десять… Коли Олені було сім років, Світлані Семенівні зателефонував син. Вкотре вмовляв матір переїхати до себе.
Мовляв, житимеш, будеш з онуками нянчитися і радіти. – А мені і так твоя дочка сумувати не дає. Чи не хочеш з нею поспілкуватися? – Про що мені з нею говорити? Я й забув про неї… – Ось тоді я і вирішила стати nсихологом, щоб зрозуміти чому люди, які за покликом крові, повинні любити і піклуватися один про одного, не хочуть навіть просто поговорити, – відповіла Олена на запитання свого хлопця, коли той запитав: “А чому ти вирішила стати nсихологом? Світлані Семенівні Петро сподобався і вона благословила їх на шлюб. Настав час Олені бути представленою батькам Петра.
Приїхали, увійшли до квартири, Олена подивилася на маму Петра і на пару хвилин впала у ступор – дівчина впізнала Карину, свою матір. Жінку, яка залишила дворічну доньку бабусі, і з того часу жодного разу не нагадувала про себе. Карина, звичайно, доньку не впізнала. Олена вирішила поки що нічого не говорити… – Петю, а Карина Вікторівна тобі не рідна мати? – Запитала вона, коли поверталися з гостей. – Ні. Вона друга дружина батька. Матері не стало під час полоrів. А як це ти зрозуміла? – Я ж nсихолог, – пожартувала дівчина. Вона не хотіла псувати хлопцеві вечір. Тож і відклала розмову до наступного дня.
