Батько поkинув маму, як я народилася. Сказав, що не готовий до такої відповідальності. А мама призначила мене ви нуватицею-розлу чницею. І чіплялася до мене з приводу і без. Завжди порівнювала мене з іншими дівчатками, і висновки робила не на мою користь. Хоча в школі я навчалася на чотири і п’ять, і в річних табелях про успішність не було жодної трійки, кілька четвірок та інші п’ятірки, вона завжди ла яла мене, що я могла б вчитися і краще. Я займалася плаванням, і мати ла яла мене, що я не досягла якихось значних результатів. Хоча вчитель фізкультури хвалив мене, бо завжди здавала норми.
Причому, мати ла яла мене не у будинку, не віч-на-віч, а прилюдно. Намагаючись бо люче вkолоти і прини зити. Коли на випускний бал батько (він зі мною спілкувався) подарував мені сукню та туфельки (я сама їх у магазині вибирала, він лише сплатив), мама заявила, що більше безглуздих речей ніколи не бачила. Коли, до випускного балу, сестра однокласниці зробила мені зачіску та завдала макіяжу, усі дівчатка виражали захоплення. А хлопці проводжали мене поглядом. Але мама сказала: “Жахливий несмак!”.
Я досі не знаю, чи любила мене мати чи ні. Швидше за все ні… Мені вже 29 років. Мами давно вже немає на цьому світі. Не перенесла тяжку хво робу. Я досі одна. Чоловіки намагаються доглядати мене, але я не вмію приймати залицяння. І цим відштовхую їх від себе. Чому я це все розповіла? Ні, аж ніяк не тому, що намагаюся викликати до себе жалість. Повірте, я цілком самодостатня. А розповіла я все це тому, щоб сказати: “Мами, любіть своїх дітей, даруйте їм ласку і ніжність. Не скупіться на похвалу. Якщо заслужили це – лайте. Але не чіпляйтеся лише через те, що вони не виправдовують ваших надій!” “.
