Два роки тому Борис привів до будинку матері Клавдію, свою дружину. – Клавачко, – радісно зустріла невістку Галина Володимирівна, – тепер ти в цьому будинку повноправна та єдина господиня. Наче лагідно зустріла невістку свекруха, віддала їй у руки борозни правління, та ось тільки це обернулося суцільними обов’язками. Без будь-яких прав. За два роки, що Клава живе з Борисом та його мамою, та ще й з їх з Борисом дитиною, вона тільки й робила, що: * прибирала за ними; * куховарила для них; * прала їм; * купувала продукти; * лагодила все в будинку; * заспокоювала сусідів, коли свекруха влаштовувала черговий сkандал із ними. І ось одного разу терпіння у Клавдії скінчилося, і вона сказала родичам, що більше так жити не хоче і не може.
– Не хочеш – скатертиною доріжка! – сказала свекруха. – Он Боренька, працює по вісім годин, заробляє двадцять тисяч. Гроші приносить. І не скаржиться. Правильно, синку? – Не скаржусь, – підтвердив Борис. – Та я куховарити для вас не встигаю, де мені ще гроші заробляти?! – мало не заплакала від образи Клавдія. – у день по кілька разів бігаю в магазин; з сусідами ла юся, коли ви їм хамите; за вами прибираю, коли ви, не роззуваючись, ходите по квартирі… – От почнеш заробляти гроші, тоді й висувай права, а поки що в тебе таких прав немає! Правду я кажу, синочку? – Правильно! – У цьому вся проблема? У грошах? Інших причин для невдоволення у вас немає? – Так! – відрізала свекруха.
Борис із Галиною Володимирівною мовчки дивилися, як Клавдія вкладає свої речі у валізу. – І куди ти зібралася? – спитала свекруха. – Гроші заробляти. Бажаю вам вітати і не сумувати, – відповіла невістка, прямуючи з валізою до дверей. – А дитина?! – підскочила Галина Володимирівна. – А дитина залишається з татом та бабусею. Адже не чужі люди. А я повернусь, коли грошей зароблю. Або не повернуся, якщо не зароблю… Вже місяць Галина Володимирівна і прибирає, і прає, і готує, і доглядає за онуком. З сусідами перестала гавкатися. Не до них. І з нетерпінням чекає, коли ж невістка повернеться. І чи повернеться…
