Не твоя це дитина! Точно не твоя! Зра джує тобі Вірка! А думка в голові засіла і не зникає. Як черв’як у яблуку. Як таке може бути? Ми ж любимо одне одного! Але добрі люди зі своїми висновками наполегливо лізуть у душу. І черв’як у мозку знову «хрум-хрум». Ніяк не відпускає, вже й думати більше нічого не можу. Як усе на початку красиво та романтично було. Віра підсковзнулася, а я, як справжній супергерой, підхопив її під руку. Це було кохання з першого погляду. І на все життя, щонайменше, тоді я був у цьому впевнений. Історія досить банальна — побачення, квіти, подарунки, ніжні зізнання та трепетні перші дотики. Час, коли один спогад про кохану робить тебе щасливим. Дуже скромний перший поцілунок під місяцем і незручне мовчання.
Неймовірні мрії про щасливе майбутнє разом, тільки разом і, звичайно ж, до гробової дошки. І ось це майбутнє нарешті настало. Улюблена Віра зі стомленим виразом обличчя показує у вікно пологового будинку крихітний пакунок. Їх дитина. Така бажана і кохана. Перша фотографія сина на смартфон — світлий кучерявий хлопчик із блакитними очима. Справжнє янголятко. Від радості хочеться кричати на весь світ, щоб усі знали, який я щасливий. Але… Дорогою з пологового будинку зустрічаю старого та друга і природно показую фотографію. – Слухай, щось не схожий… Ви ж з Вірою обидва смагляві, а хлопчик зовсім білий! Та ти сам глянь. Зробіть тест на ДНК, тоді напевно знатимеш. – Та пішов ти, ще друг! Скоріше батькам показати. Це ж його син. – Віталіку, що нарешті Віра народила? Чого задоволений такий? Син? — біля під’їзду стояв дядько Костя, старий батько друг. — Мабуть, кучерявий блондин? – І либиться.
Віталік здивувався. Промовчав і поспішив до своїх батьків. Такий день. Він так довго чекав. Але чому на душі так нудотно … Хрум-хрум … – Копія, Віталіку! — мама посміхається, милуючись онуком. — Батьку, ти тільки глянь, — кучері зовсім як у Віталіка в дитинстві. Ну просто одне обличчя, як схожий! І тут Віталік згадує свої дитячі фото, а на них наївнеий блакитноокеий янголятко з білими кучерями… Який він дурень! Як можна було хоча б припустити, що це не його син! Як соромно! Таке подумати про Віру… Та як він міг, хоча б припустити, що вона йому могла зрадити. А дядько Костя просто його з дитинства пам’ятає, от і пожартував про кучері. Ось малюк світлий і кучерявий, у мене темне пряме волосся, а дід наш взагалі лисий… Ну і що з цього?
