Діду Семену та бабці Антоніні вже дев’яносто з лишком років. Живуть, точніше доживають, повік у своїй трикімнатній квартирі, у центрі Києва. Одні одинаки. Дочки Варвари не ста ло десять років тому. Син Артур із заnоїв не вилазить. Внучка Тамара давно живе у Польщі. Там має сім’ю. До старих не приїжджає. За Семеном і Антоніною доглядає їхня сусідка Ганна. Дід із пенсії дає їй дві тисячі гривень. Вона їм і продуктів купить, і поїсти зварить, і стежить, щоби ліки вчасно приймали. – Гарна дівчинка Ганна, – казала Антоніна чоловікові. – А ти їй дві тисячі платиш. – То ми ж їй квартиру заповідали, – заперечував Семен.
– Але вона цього не знає. – Ось і добре. Значить піклується про нас від щирого серця… Тієї ночі Семен прокинувся від відчуття, що хтось його штовхнув. “Тоня!”, промайнуло в нього в голові. Він підвівся і пішов у спальню до дружини. Антоніна лежала на спині з розплющеними очима. – Тоня, – покликав Семен. – Тонечко, ти чого? – Потім узяв її за руку. – То-ня! Семен почав задихатися. Насилу доплівся до своєї кімнати, взяв папку з документами, повернувся до дружини, поклав папку на чільне місце, довго вдивлявся в обличчя дружини, потім ліг поряд із дружиною. І раптом побачив молоду Тоню. Вона йшла до світла.
Семен кинувся до неї, взяв за руку, і вони удвох продовжили свій шлях. Вранці Ганна, увійшовши до квартири, гукнула старих. Не дочекавшись відповіді, пішла шукати їх. Знайшла в спальні, що лежали поруч і трималися за руки, зі щасливими посмішками. Прибула швидка. Лікар здивовано подивився на Семена та Антоніну і сказав: – Разом пішли. Ніхто не захотів залишитись один. Напевно, сильно любили один одного. Старих відвезли. Ганна залишилася сама у квартирі. Прибрала кімнати. Натрапила на папку. Відкрила її і побачила заповіт Семена та Антоніни. Все своє майно вони лишили їй. Довго ще nлакала жінка, закривши обличчя руками.
